Краса по-американські. Фантасмагорії та реальність.

Чим відрізняється качка? Чи або, наприклад, пустотливо-дитяче «Дядя, вы будете покупать? Всего по 25». Раптово. На колії nummer drei курортного Джанкоя  якось посеред серпня.

Та взагалі, що спільного у цих фраз? А головне – навіщо я взагалі це напейсав.

Відповідь на диво проста. Цілком нічого. Нічого спільного, окрім того, что в них (не)справжнього рівно стільки, що вони готові буквально за шкірки витягти, нічого не підозрюючого юзера, наприклад мене, із (не)реальности. Або навіть те, що…о так..

Темна кімната, вхід до котрої завішаний щільною тканиною світло-коричневого кольору. Біля входу – прізвище, котре я зустрічав, кілька місяців тому у Мюнхені. Певний уродженець «землі обітованої» Пол МакКарті, сорок п’ятого року  народження, у свої 30 ї*анувся «пуще Брежнева» та скаламутив префайний витвір якихось-там мистецтв, котрий у перекладі на мову батька-кобзаря, називається «Водопровід» або-ж просто модерново-американське «Тубінг».

Попереду в кутку, прямо перед очима, 40-секундна назойлива відео-компіляція ортодоксального пін-ап арту, у виконанні такої собі, ще не просмаленої Ріти Хейворт. Мастерінг відео видався настільки вдалим, що сто двадцать якась-там серія Покемонів, яка у свій час винагородила маленьких японців численними приступами епілепсії, нервово спостерігає здалеку. Скажені крики заставляють звернути увагу на інше відео, ліворуч від цього, розмірене, витримане, півгодинне, зроблене в незрозумілому місці на незрозумілу ВіЕйчЕс камеру. Ком у горлі. Другий – трохи нижче. І дивне відчуття, ніби я щось пропустив.

Оголений митець, з натягнутою на голову блонд-перукою, розгойдується на ліжку, яка, між іншим, неабияк удобрена людськими фекаліями, з піною з рота, макає булочку для хот-дога то у слоїк із майонезом, то у власне горло, то в пряму кишку, що супроводжується дикими воплями та та рясними потоками всякорізних рідин з отворів, привселюдне називання яких табуйовано для мене, зі зрозумілих причин.

Маємо також і третє відео. Та ж сама істота, вже у ванній кімнаті змиває з себе залишки веселого дійства, обіймає все ту ж багатостраждальну булочку для хот-догу. Зараз відмиється, причешеться і піде на роботу. Спливає у голові. Але ні, нам цього не покажуть. А нащо ж? Віднайти сенс можна усюди, головне – не перестаратися. Чорнила, вони ж не стираються. В обох помітне розчарування, пов’язане із сексуальним збудженням. Перука-блонд недвозначно натякає на все тих же голлівудських секс-бомб. Але в цьому випадку потворність сцени не залишає і сліду від збудження. Більш того, думка про нього вважається моветоном. Надмірна кількість фалічних символів запевнює, що одного разу – ніколи не буває досить.

Інсталляцію американця Paul’a McCarthy під таємничо-незрозумілою назвою «Tubing» можна було спостерігати в період з 24 квітня по 16 вересня цього року @Pinchuk Art Centre в рамках виставки "Sexuality and Transcendence". Її відразливість, та в той же час екстремальна справжність, зробила зі мною саме те, що я описував на початку.  Ковток свіжого повітря. Занадто свіжого, для отруєних рутинністю легенів.  

Ось і думай собі. Чи така ж вона й справді прекрасна і недосяжна, краса по-американськи.